Бессарабія на велосипеді. День 1

Білгород-Дністровський – Будацька коса

Їхали з Києва ізмаїльським потягом. Купуючи квитки, прибрали галочки навпроти опцій «Постіль» та «Напої», вийшло дешевше. Спали на спальниках (не кажу «у», бо ви знаєте, що таке літо з Укрзалізницею). Пили свій чай із власних чашок.

Прибули у Білгород-Дністровський близько 7 ранку, місто було ще сонне й прохолодне. З’їздили подивитися на Дністровський лиман та Аккерманську фортецю. До відкриття музею лишалася година, тож ми не стали чекати спеки й вирушили далі по маршруту.

Питання №2. Чи варто везти їжу з дому?

Відповідь: Ні або майже ні. Бессарабія відома своїми родючими ґрунтами та неперевершеною городиною. Якщо ви їдете влітку – це джекпот! У Б-Д є прекрасний, справжній, Бессарабський ринок, куди звозять продукти з усієї області. Тут можна набрати смачних (фермерських, органік, віґан!) фруктів та овочів за абсолютно притомними цінами. І взагалі, бессарабські ціни ми ще довго будемо згадувати з теплом. Наприклад, кілійський виноград по 15 грн за кілограм.

Іще один лайфхак по продуктах: ми зазвичай беремо з дому суху ковбасу (махан, суджук, бастурму) і старий сир, який не плавиться (наприклад, пармезан). Ці речі складно знайти у регіонах. Вони здатні пережити будь-яку спеку, зливу, удари, притискання й тому подібні лиха. В них мало води, тому вони легкі. Але засмачити вашу кашу на 5-й день походу здатні так само добре, як консерви. Й навіть на 5-й день походу (особливо на 5-й день походу), снідаючи пармезаном, ви будете почуватися аристократом/кою.

Через місто ми доїхали до траси й порулили на Шабо. Трафік тут активний, дорога вузька, асфальт нерівний, на узбіччі багато піску та щебеню. На велосипеді їхати незручно. Дуже хотілося швидше дістатися до моря.

У Шабо заїхали зачекінитись. Знайшли з’їзд до лиману, де на тихому й безлюдному березі поснідали місцевими овочами та смачним хлібом моделі «цеглинка». Бачили водяних вужиків, які теж, вочевидь, снідали.

Питання №3. Чи багато кавунця?

Відповідь: Дуже. У Шабо нас спіткав перший «бессарабський привіт»: кавунець. Достатньо було з’їхати з асфальту, як підступні шипи впилися у покришки й швидко дісталися до камер. Перша зупинка і перша латка (кожному).

Велосипедистам слід бути пильними! На березі моря кавунця, ясна річ, немає. А от у глибині континенту варто уникати з’їздів на узбіччя. Найбезпечніше їхати асфальтом або, якщо рух по ґрунтовій дорозі, наїждженими коліями від автомобілів. На відрізку Кілія – Кислиця кавунець тероризував нас несамовито, і на латання камер довелося витратити не одну годину.

Від Шабо по розбитій трасі доїхали до Затоки. Сонце було вже високо, а на цьому відрізку немає тіні. Взагалі, Бессарабія – вона не про тінь. Єдина дорога, на якій тінь є, знаходиться між Кислицею та Старою Некрасівкою (під Ізмаїлом). Вздовж трас бувають висаджені дерева, але вони якось… не допомагають.

У Затоці на пляжі є багато закладів, де можна перекусити й випити чогось прохолодного. Ми обрали ресторанчик при готелі з хорошою музикою й перечекали тут денну спеку. Перечікувати допомогло те, що наше замовлення виконували 1,5 години. «Люди проходили и снова уходили», а ми все сиділи під парасолькою й дивилися на море.

Після обіду, купивши води, ми вирушили у бік коси. Чим далі від центру, тим більше трапляється автентичних баз відпочинку зі старими дерев’яними будиночками. Як тут не згадати дитинство й ці довгі ліниві дні з перервою на персики й денний сон? Ця нотка ностальгії – не останній фактор, через який нас понесло у Бессарабію.

За Затокою починається коса. Зійшли з ґрунтовки на пляж, спустили колеса до мінімуму – і вперед. У спину дув легкий вітерець, сонце сідало, котилися у своє задоволення, попутно збираючи здивовані погляди. Хмм, судячи з усього, люди нечасто бачать велосипедистів на пляжі... і взагалі велосипедистів. До речі, за всю подорож ми не зустріли тут жодного немісцевого мандрівника на велосипеді.

Щоб досягти більш-менш безлюдної частини коси, слід заїхати за Сергіївський міст. Під вечір відпочивальники розсмоктуються, лишаються тільки осідлі нудисти й такі ж номади, як ми. Простір дозволяє відійти достатньо далеко від крайнього намету, щоб від сусідів лишилися тільки силуети.

Питання №4. Чи будуть комарі?

Відповідь: будуть. Багато. Дуже. І комарі, і мошки. Тому головне – до заходу сонця встигнути розкластися. А в ідеалі й приготувати вечерю. І з’їсти її. До заходу сонця. В ідеалі. Бо репелент, на жаль, не рятує.

<< Вступ і трек на GPSies

День 2, де ми вибиваємося з таймінгу, проливаємо мастило і дізнаємося, що сталося з Промоїною >>