Бессарабія на велосипеді. День 2
Будацька коса – Національний природний парк «Тузловські лимани»
На другий день збори
зайняли багато часу. Замість запланованих 8 годин ми виїхали об 11… І це,
звісно, стало великою помилкою.
Після 8-ї сонце
почало припікати, а об 11 вже шкварило так, що стартувати без купання було неможливо.
Я спробувала їхати у футболці, та за кілька хвилин ближнє до сонця плече
почувалося так, ніби його припалили розпеченою сковорідкою. Вітер дув у спину,
що пришвидшувало рух, але ніяк не охолоджувало. Врятувала функціональна кофта з
довгим рукавом, регулярно змочувана у морі. Невдовзі хвилі ущент намочили кросівки
– й це теж додало свіжості.
На щастя, їхати
було недалеко. За годину ми дісталися до села Курортне, де забурилися у тінь прибережного
ресторанчика з холодними напоями. Взагалі-то він називається «Їдальня» і має цілком
пристойну кухню з великим вибором страв. Такого не вдасться знайти до самої
Лебедівки, тому якщо й заправлятися, то краще тут.
Берег від Курортного
до Лебедівки високий і крутий, з епізодичними спусками на вузький пляж. Ми
вирішили проскочити цю ділянку по материку – в наступні два дні за планом ішла
велика коса у Природному парку «Тузловські лимани», тож піску ми ще наїмося. По
ґрунтах (а вони тут кращі за асфальт) доїхали до села Миколаївка, за ним дорога
пішла вздовж берега через степ. Було близько 4-ї години, сонце пекло, вода у
флягах нагрілася, дорога була розбитою і швидко їхати не виходило. З останніх
сил доповзли до лісочка, де вирішили зупинитися й перепочити – але там на нас уже
чекали несамовиті місцеві комарі. Довелося їхати далі. Лісочок виявився
стрьомним, місцями стежка сильно звужувалася: гілки били по руках і на обличчі
осідало павутиння. Коли я вже була близька до істерики, дерева розступилися й
попереду розгорнувся масштабний кемпінг. Він тягнеться через рідку посадку на
декілька кілометрів аж до самої Лебедівки. У сезон там, звісна річ, биток. А
восени, кажуть, безлюдна благодать. Через кемпінг прокладено ґрунтову
магістраль, по якій може проїхати Ленд Ровер (два), тому цю частину ми
пролетіли, як на крилах.
Одразу за
Лебедівкою починається 40-кілометрова заповідна коса, яка мала стати гвоздьом
нашої бессарабської програми. Пару років тому мій супутник Олексій уже
проїжджав її з парою безумних приятелів у зворотному напрямку, з півдня на
північ. А точніше, проходив. Був травень, зустрічний вітер ніс пісок над землею,
з моря стабільно летіло холодне шумовиння, їхати було неможливо й доводилося
штовхати велосипеди руками. Усі 40 км. Хвилі вимочили хлопцям баули, пальника
не було, тож довелося розводити багаття з мокрого плавця, який вони знайшли на
березі. А головне – довелося штурмувати промоїну, яка з’єднувала лиман Шагани
із Чорним морем у кількох кілометрах від поселення Рассєйка. Промоїна мала
близько 20 м ширини і до 1 м глибини. Її видно з космосу на гул-мапі. Приятель Олексія
навіть привіз із собою надувний човен, щоб пройти перешкоду, якщо вода
виявиться занадто глибокою. Тоді перейшли вбрід, але не було зрозуміло, чи стан каналу
стабільний. Рівень води міг залежати від рівня припливу, сезонності, активності
працівників національного парку та безлічі інших факторів.
Для нас промоїна
стала контрапунктом, від якого танцювало усе подальше планування, й ми назвали
її шанобливо – Промоїна (з великої). Актуальної інформації про нинішній стан Промоїни
нема ніде. Ми припускали, що єгері могли розкопати її на літній сезон. Або її могло
розмити природним чином. А може замулилася. Або лишилася незмінною. Фантазій
було багато, перевіреної інформації – нуль. Навіть місцеві не могли сказати
нічого притомного.
Ми їхали з
півночі на південь, тож Промоїна мала з’явитися в кінці коси, під вечір
третього дня. Що це означало?
1)
Якщо
Промоїну вдасться подолати, ми щасливо поїдемо далі;
2)
Якщо
Промоїна виявиться непрохідною, нам доведеться повертатися по косі принаймні один день із мінімальним запасом води та їжі, проти вітру. Саме через це ми
заздалегідь заклали на подорож 7 днів, а не 5. Взяти більше припасів ми не
могли – це суперечило принципу мінімальної ваги і означало би вдвічі
повільніший рух. За прогнозами, у наступні дні північний вітер мав посилитися.
Шансів, що проходитимуть рибалки, які зможуть перевезти нас на інший берег,
майже не було – рибальство у тих місцях заборонене. Одним словом, перспектива
не тішила.
Ми були морально готові до будь-якого розвитку подій і рухалися вперед, намагаючись не втрачати часу. Лебедівка – досить велике курортне поселення, де можна затаритися майже усім необхідним. Ми взяли по 4 л води на кожного, продуктів, купили надувний круг (потім жартували, що це для штурму Промоїни) і порулили у бік коси.
Треба сказати, що
велосипеди з великою натяжкою переживають рух по прибережній лінії. Для того, щоб
насолоджуватися безлюдними пляжами й купатися у кришталево чистій морській воді,
потрібно щоранку приділяти 30-40 хв технічному обслуговуванню. На ранок після першого
контакту з морем, ланцюг у велосипеді Олексія стояв під прямим кутом, як бумеранг.
Іржавіють усі зірки та вузли. Мій підсидільний ексцентрик досі не відійшов від шоку, доведеться, мабуть, його міняти.
Керуючись принципом
мінімальної ваги, ми взяли з дому маленьку баночку мастила для велосипедних
запчастин. Її мало би вистачити, та на першому ж підході ми спересердя майже
все розлили. Потрібно було поповнити запас. Але у Лебедівці, авжеж, немає ані
вело-, ані автомобільних магазинів. Сонце сідало, комарі вже гострили свої носи,
і треба було шукати місце під ночівлю. Тому ми не стали розбиватися у пляцок у
пошуках мастила, а змирилися з тим, що доведеться змащуватися ковбасою – і з’їхали
на пляж.
Через якісь 200 –
300 м перед нами виникли трактори та екскаватори. Олексій одразу зметикував, що
у них можна попросити мастила. І, між іншим, запитав: «А ви часом не знаєте, як
там Промоїна біля Рассєйки?» Суворий бессарабський екскаваторник зміряв нас
поглядом і відповів: «Промоїна? Нема вже Промоїни». І пішов набирати мастило.
Питання № 5. Що зараз із Промоїною?
Відповідь: її дійсно перенесли під Лебедівку і тепер її можна переїхати по містку. Перевірено.
Так наша
багатоденна шиза розвіялася, наче дим. А разом з нею і перспектива стати першими,
хто мастить свої ланцюги салом. Через кілька метрів стало зрозуміло, для чого
на березі стояла техніка – робітники копали нову промоїну. Через неї перекинули
зручний дерев’яний місток. Ось як це виглядало:
Ми в’їхали на
територію Національного парку «Тузловські лимани». За пару кілометрів від
умовного шлагбаума на широкій ділянці пляжу є облаштоване місце для стоянки.
Поставили намета між двох дерев'яних стовпчиків – при тому, що коса безлюдна, на піску було багато слідів
від автівок і не хотілося вночі бути знесеними любителями ралі. Плюс, широка
смуга піску відділяла нас від рослинності, рясно заселеної місцевою фауною. А
річ у тім, що в кінці серпня трави та кущі на косі щільно закутані павутинням –
мільйони крихітних павучків, яких розносить вітром, отаборилися на цій
заповідній території. Але про флору і фауну буде розповідь у наступному пості.
Нічне небо тут
надзвичайно красиве – є трохи засвітки від Лебедівки, але вона особливо не заважає. Місяця теж не було. Ми
застали кінець зорепаду Персеїди і дуже яскравий Марс, від якого на воді буквально
сяяла марсіанська доріжка. Такого ми ще не бачили. До того ж, морські хвилі світилися від планктону. Доводилося жертвували своїми тілами перед кровожерливими комарами, аби чимдовше помилуватися цією красою. Врешті, втома взяла верх і ми повлягалися спати.
Коментарі
Дописати коментар