Бессарабія на велосипеді. Дні 3, 4

вересня 27, 2018

Бессарабія на велосипеді. Дні 3, 4

Національний природний парк «Тузловські лимани» – Рассєйка – Катранка

Третій день нашої мандрівки можна назвати «Сонм Будди»: порожній пляж, що тягнеться аж до обрію, хвилі і бризки солоної води, чайки та інші морські птахи, павучки у траві – ось і все, що ви бачите, подорожуючи через «Тузловські лимани». Недоторкана природа і абсолютний дзен. З людей ми зустріли тільки дві немолодих пари, що стояли таборами на косі, і єгерів – один раз вони проїхали на квадроциклі, інший раз – на човні. Не зупинялися і перепусток ніяких не видавали.

За першу половину дня ми подолали близько 10 км по береговій лінії і стали на днювання. У кількох метрах від води сонце вже пекло немилосердно. Для порятунку змочували одяг у морі – завдяки вітру це давало непогане охолодження. З велосипедів і намету спорудили навіс, зготували обід, подрімали, покупалися – за тим і провели найспекотніші години.

У цих місцях я вперше побачила, як морські птахи полюють. Дивно, правда? Не просто кружляють і горланять, як це буває у приморських містах чи курортних селах. А цілеспрямовано збираються у зграї, підшукують рибну ділянку, каменем кидаються у воду і витягають звідти рибу. А потім ідуть на берег відпочивати – і знову на полювання. Тут ми вивчили увесь пташиний розпорядок дня. Часто вони не бояться людей: видно, що їм лінь злітати, поки ти тут проїжджаєш на своєму велосипеді. Судячи з активності чайок, риби на території парку справді багато. Офіційна сторінка повідомляє, що тут водиться кефаль, коропи, навіть осетрові, а також дельфін афаліна. Дельфінів ми побачили на наступний день, на косі між Рассєйкою і Катранкою. Для цього достатньо було раннім ранком присісти на березі й дивитись на воду. Над тим місцем, де дельфіни женуть рибний косяк (саме у цей вони час снідають), збирається чимало птахів, які теж не проти чимось підживитися. Зазвичай це буває у 200 – 300 м від берега, де водиться крупніша риба (може, кефаль?).

Екосистема на косі чітко ділиться по лінії прибою – у морі свій харчовий ланцюг, на березі – свій. І вони не перетинаються. Приміром, ми не бачили на приморській частині коси птахів, які харчуються комахами, хоча комах тут справді багато. Мільйони місцевих павуків поїдають мошок. Але павуки не їдять комарів – натомість, їхню популяцію регулюють жаби, які живуть у лиманах. Словом, це збалансована, динамічна і водночас крихка система. Ніхто нікому не заважає, їжі вистачає всім – головне, щоб не втручалися люди.

Достатньо пару днів пожити віддалік від цивілізації, поруч із цими дикими тваринами, щоб зрозуміти, що людина – ніфіга не цар природи. Ми просто добре навчилися освоювати території, виганяючи з них усе живе. Але варто опинитися у глушині – і ти з природою на рівних. Втратиш пильність і комарі заїдять, мошка закусає, закінчиться питна вода, схопить сонячний удар або кишкова паличка, ужалить медуза, вкусить отруйний павук, гадюка чи скажена лисиця – і все, привіт. І тут не до жартів або покладання на авось. Правило дуже просте: треба бдіть! Весь час і скрізь.

Тебе безперервно втягує у цю екосистему. За ніч дрібні павучки встигають розбити цілий мегаполіс на твоєму велосипеді, під тентом намету вже гніздяться комарі, а у взуття налазять цілі екіпажі щипавок. Якщо залишити табір на тиждень, природа поглине його, як цукерку, кинуту в мурашник.

В останній день біля моря, уже виїхавши із природного парку, ми вирішили розвести багаття. Газ у балоні ще був, але хотілося романтики. Пригледіли гіллясту дровиняку, що лежала недалеко від води – абсолютно суху й нікому не потрібну. Поки розкладали багаття, вже встигло стемніти. За графіком вилетіли комарі. Аж раптом ми помітили, що крім комарів по нас пересувається ще хтось. Увімкнули ліхтар: з купи дрів, заготовлених для багаття, виповзали десятки павуків. І вже не тієї мілюзги, яка літає на павутинках, а стандартних, угодованих хрестовиків (а може і ще якихось). Ми цього не помітили, але під корою були численні мешканці, які тепер екстрено переїжджали у наші речі, дехто вже починав плести павутиння у чашках. Слід сказати, що у мене арахнофобія, тому вечір закінчився геть не романтично: Льоша розкидав по пляжу залишки дрів і перетрушував речі, а я відсиджувалася у наметі й робила на вечерю бутерброди. На в’їзді у «Тузловські лимани» стояв інформаційний щит, який закликав не чіпати не тільки тварин, а і їхніх гнізд та потенційних домівок – і люди, які писали ці заклики, мабуть таки щось знали.

Головне, що ти то сам можеш нікого не чіпати, але рано чи пізно почнуть чіпати тебе. Наприклад, одного разу Льоша піднявся на піщаний гребінь, щоб помилуватися заходом сонця над лиманом, і привів із собою цілу хмару комарів, які учуяли соковиту людську плоть – і вже нізащо не хотіли нас залишати.

Іще одне важливе застереження: на півдні України живуть каракурти. Це великі павуки, чия отрута смертельна для людини. Наполегливо рекомендую перед поїздкою у степові райони бодай подивитися, як вони виглядають, і вивчити особливості їхньої поведінки. А також першої допомоги при укусі. Звісно, можна ні про що не думати, як ми, коли рік тому їздили на Джарилгач – заповідний острів, де живе велика популяція каракуртів – розбивати намети у траві, шаритися по кущах у темряві, не витрушувати взуття і всіляко демонструвати повну відсутність мізків. Але краще виділити годинку і розібратися – це вбереже вас потім від великих проблем.

Під вечір ми проїхали місце, де колись була Промоїна – від неї лишилися тільки піщані насипи і трохи дерев’яних колод, якими укріплювали берег. Біля поселення Рассєйка стоїть старий неробочий маяк, який починає виднітися ще з середини коси і вабить обіцянкою цивілізації, прохолодного пива і свіжих фруктів.

Льоша в буремну юність бував у Рассєйці і характеризував її лаконічно: «Місця тут строгі». Ми вирішили з головою зануритися у бессарабську курортну культуру з усіма її пострадянськими безумствами, тому ризикнули переночувати на одній з баз відпочинку. Все таки втомлюєшся від боротьби з дикою природою (особливо крамарями) – дуже хотілося в душ і смачно повечеряти. Ані того, ні іншого не вийшло: вода в душі була такою солоною, що пекло очі (мабуть, її брали з лиману), а їжа у місцевих закладах виявилася надто хардкорною для наших розніжених столичних шлунків. Відносно пристойну базу ми знайшли аж одну, але у ній не було місць і ночівля коштувала більше 1000 грн. Кімната в обшарпаній дерев’яній сараюжці на базі «Кристал», де ми зупинилися, коштувала 100 грн з людини. Це невеликий удар по бюджету. Втім, коли я завагалася, оцінюючи відповідність того, що нам запропонували, вказаній ціні, господиня сказала: «А шо дєлать, правильно?». Десь так, подумала я у відповідь. Кімната – на фото:

Загалом, Рассєйка – це теж заповідник. Ізольований паралельний світ, який цілком міг би вигадати Девід Лінч. Дискотеки з живою музикою під синтезатор, де алкоголь ллється рікою і п’яні дорослі перечіпляються об власних дітей, фаст-фуд «Быстоежка», від одного погляду на який відчуваєш кольки у підшлунковій, абсолютно інфернальний лунапарк, що стоїть на пустирі по сусідству з церквою, засушена тарань, настільки обросла кристалами солі, що нагадує сталактит. Якщо оцінювати загальну якість комфорту і сервісу за десятибальною шкалою, то в Рассєйці вони знаходяться десь нижче нуля. Одним словом, без підготовки тут краще надовго не лишатися. Якщо ви поїдете по нашому маршруту, я би радила зупинятися на ночівлю під маяком, а в поселення зганяти за водою і продуктами.

Оскільки історія з Промоїною обернулася на нашу користь, у запасі був додатковий день. Ми вирішили матрасно провести його біля моря. Приємно нікуди не поспішати, не розраховувати до грамів воду і продукти, не хвилюватися, що посеред 40-кілометрової безлюдної коси тебе вкусить отруйний павук – і місце між Рассєйкою та наступним курортом Катранкою для цього ідеально підходить. Не кажучи вже про наявність мобільного інтернету. На ранок четвертого дня нам знадобилося 30 хв ходу, щоб дістатися до середини коси між двома населеними пунктами, звідки вже не видно рассєйківських нудистів і ще не видно катранських. На треку є точка, де ми розбили табір.

По секрету скажу, що на виїзді з Рассєйки є пляжне кафе, де готують досить пристойну шаурму (з кого б вона не була), і це саме той час і місце, щоб вдарити лихом об землю і взяти собі по одній. З кока-колою.