Бессарабія на велосипеді. День 5

Катранка – Вилкове

Після вечірньої війни з павуками, яку ми самі необережно розв’язали, спалося неспокійно. І хоча ніхто не постраждав, настрій був не дуже. Натомість ранок потішив довгоочікуваною зустріччю з дельфінами (й не тільки). У подорожах є цей ефект американських гірок – зараз тремтиш від адреналіну, а вже за кілька годин стрибаєш від радощів. На природі рідко буває «рівно».

Ми прокинулися на світанку, витрусили комах із речей, які лишалися надворі, взяли пальник для приготування сніданку, і всілися біля лінії прибою. Було ще прохолодно і перші промені сонця ледь-ледь пригрівали обличчя. Я сказала: «Дивно, що ми досі не бачили дельфінів, хоча весь час були біля води. Буде сумно поїхати і не побачити їх». «Може, недостатньо рано вставали?» – іронічно відповів Олексій і пішов до намету за харчами. У це складно повірити, але світ майже одразу виконав наше бажання. За кілька хвилин над водою, у парі сотень метрів, показалися перші плавці. Потім їх стало більше. Дельфіни стрімко неслися вздовж берега, над ними виписували фігури чайки. Аж тут зграя наздогнала рибний косяк – і  вода закипіла. Якийсь час хижаки атакували рибу, доки та не пішла на глибину і хаос крил, плавців, дзьобів і бризків розсіявся. Здавалося, тільки у цю мить ми видихнули. Ніякі дельфінарії та зоопарки не зрівняються зі спостереженням диких тварин на волі. Вони були такі прекрасні! Хотілося кинутися у воду і приєднатися до цих дивовижних істот, побути частиною їхнього племені.

Того дня ми мали виїхати на цивілізовану дорогу й дістатися до міста Вилкове. Ретельно витрусивши намета і оглянувши баули, щоб бува не вивезти з екосистеми нелегальних пасажирів, ми склали речі й покотилися у бік Катранки. Хвилі утрамбували пісок, вітер стабільно дув у спину і їхалося легко. Вже за 10-15 хв долетіли до громадського пляжу, але в саму Катранку заїжджати не стали. Не звертаючи з лінії прибою, швидко дісталися до ще однієї промоїни. На ній немає місточка, але сама вона виявилася неширокою (до 5 метрів) і геть неглибокою – не більш як по коліно. Потік води робить віраж і намиває невеличку косу, а море тут мілке – тому це місце нагадує якусь маленьку версію Нормандії. Зупинилися, щоб помилуватися, озирнулися у бік лиману – і побачили величезну зграю рожевих пеліканів! Кажуть, тут, під Катранкою, їх завжди багато (пелікани на фото, у глибині кадру).

Взагалі, район дельти Дунаю, куди ми в’їхали, славиться як єдине в Україні місце гніздування цього птаха. Звісно, пелікани червонокнижні. На щастя, за поїздку ми ще не раз бачили їх цілими зграями – а отже, справи йдуть не так погано.

Без проблем перенесли набаулені велосипеди через промоїну. Далі рушили стежкою углиб берега, де починається дамба, що відділяє лиман Сасик (Кундук) від Чорного моря. Раніше це був ґрунтовий пересип – частина природної екосистеми, але наприкінці 1970-х років її укріпили бетонними плитами, і почали опріснення лиману. Прісною водою планували зрошувати поля, але не склалося – поклади солі на дні розчинялися у воді, роблячи її непридатною для с/г робіт. Дамба так і лишилася пам’ятником недолугій радянській амбіції підкорення природи. Сьогодні екологи борються за повернення природного зв’язку лиману (по суті – озера) з морем.

Перед дамбою ми зупинилися, щоб накачати колеса для асфальту – і зрозуміли, що біля моря був хоч якийсь бриз, а от попереду чекає 20-кілометріва сковорідка. Над дамбою немає ніякої тіні, навколо – тільки очерети. Бетонні плити старі й роздовбані, до того ж лежать під кутом. Але ми летіли на максимумі, щоб хоч якось охолоджуватися зустрічними потоками повітря. Менш ніж на півдорозі зустрівся маленький оазис – човнова станція з кількома розлогими вербами. Ми нахабно вломилися на територію і впали у тінь. Рибалки з розумінням на нас подивилися і продовжили займатися своїми справами. Вода у флягах стрімко грілася, але пити було божественно приємно. Добре, що ми взяли по літру технічної води з лиману, щоб змочувати одяг. Заробити тепловий удар у таких умовах було простіше, ніж будь-коли.

Проїхавши дамбу, ми опинилися у поселенні Приморське – на крайній точці піщаного берега. Далі починається та сама дельта Дунаю, плавні і сотні квадратних кілометрів очерету. Звідси дорога тікає углиб материка.

Було близько півдня – і їхати далі без обіду видавалося цілковитим нонсенсом. Недалеко від дороги, прямо над берегом, розташовано кафе «Маяк». У ньому поєдналися бессарабська суворість і середземноморський шарм: масивні бетонні стіни, москітна сітка замість шибок. Інтер’єр невимушений настільки, що припаркований біля вашого столика велосипед з баулом і надувним кругом не виглядає стороннім тілом.

У кафе «Маяк» подають просту, але по-справжньому смачну їжу з місцевих продуктів. Є розливний квас і пиво. Комплексний обід коштує близько 60 грн. На десерт – шматочок солодкого прохолодного кавуна (теж місцевого). Тут ми зарядили телефони і пересиділи найбільшу спеку.

Зробивши прощальний заплив у морі, спустили круг, повісили мокрі плавки на кермо і вирушили у бік Вилкового. Друзі, які вже бували у цих місцях, порадили взяти екскурсію по місту. Ми порадилися і вирішили, що за 2 години доїдемо. Олексій зателефонував до туроператора «Пелікан-тур» і замовив екскурсію на 5 вечора. Я не знаю – правда не знаю – що було би з нами, якби за Приморським раптом не з’явилася ідеальна асфальтована траса, яка вела аж до місця призначення. Якби дорога була такою, як скрізь у Бессарабії, ми би не доїхали й за 4 години. Шлях виявився неблизьким. Після кількох днів морського матрасу я не була готова до шосейного спринта. Олексій взяв мене на колесо, але я ледь встигала за ним, видаючи 28 км/год.

Траса пролягає через плавні та очерети, у яких живе дуже багато мошкари. Ми не пробували зупинятися. Але думаю, якби зупинилися – нас би з’їли. Ближче до міста починається приємний сосновий ліс. Після того, як по праву руку буде поворот на Кілію, через кількасот метрів з лівого боку від траси від’єднається бетонна дорога – вона веде до озера, де ми спочатку думали ставати на ночівлю. Місця там перевірені – щоправда, в осінньому поході.

На базу, звідки стартує екскурсія, ми прибули о 17:10 – усі в милі. А там була тиша, спокій і стиглі яблука на деревах. Нам показали місце, де можна під охороною лишити велосипеди з речами, провели на індивідуальний човник і відправили гуляти. Ми обрали годинну оглядову екскурсію по місту (хоча було кілька варіантів: розширена по місту, по дельті Дунаю, на нульовий кілометр, де ріка впадає у Чорне море) – і це виявився один з найдивніших населених пунктів, які я бачила у житті.

Вилкове називають українською Венецією, але єдине, що об’єднує ці два міста – наявність такої хімічної сполуки як вода. На рівні укладу життя Вилкове перебуває десь у аграрно-риболовецькому 19 столітті з невеликими вкрапленнями радянської джентрифікації. Ідеальна асфальтована траса закінчується перед самим в’їздом у місто, а на головній вулиці вже лежать ті самі бетонні плити, що й на дамбі на Сасику (не питайте). Менші вулички організовані у вигляді каналів (єриків), по яких ходять як екскурсійні човни, так і плавзасоби місцевих мешканців. Основною зайнятістю населення лишається рибальство і заготівля очерету, який вони відправляють у Європу. Живуть переважно у приватних будинках із садами. Щороку чистять канали, піднімаючи з дна мул і вдобрюючи ним землю. Так місто не опускається під воду, а навпаки росте – на відміну від Венеції. Гід сказав нам, що особливо суворі мешканці Вилкового п’ють воду з річки, навіть не прокип’ячуючи її.

Після екскурсії ми були зовсім розслаблені і щасливі. Настільки, що спокусилися на люксову вечерю на тій же турбазі на самому березі Дунаю – риба, вочевидь, іще вдень плавала у цих водах. А за тим і на ночівлю. Непевна ситуація з комарами й незакритий гештальт по гарячому душу, а також гостинність і якість сервісу в «Пелікані» (за який не шкода було віддати половину бюджету всієї мандрівки) остаточно нас переконали. До того ж, хотілося трохи більше часу провести у Вилковому. Після вечері ми перенесли речі у затишний двомісний номер і вирушили гуляти вузькими дерев’яними «тротуарами», облаштованими вздовж каналів. І хоча це місто складно назвати курортом, воно має дивовижну енергетику і безперечно вартує того, щоб у ньому побувати. Причому – доки не пізно: ведеться дедалі більше розмов про засипання каналів і прокладення замість них асфальтованих доріг.

<< Вступ і трек на GPSies

<< Дні 3 і 4, де ми знайомимося з флорою «Тузловських лиманів» і заїжджаємо у найколоритніше курортне поселення Бессерабії