Словацьке Закарпаття, ч.1

У велоподорож Словаччиною ми вирушили на вихідні 8 березня. Традиційно, в цей час відкриваємо сезон і виїжджаємо у найтепліші краї, які є у межах досяжності. На Приазов'ї і в українському Закарпатті вже були – вирішили подивитися, як справи у сусідів. Зізнаюся, що до подорожі особисто я нічого не знала про Словаччину. Був розмитий стереотип, що це щось пострадянське. Тому країна стала приємною несподіванкою: чистота та охайність, безпека, інфраструктура для активного туризму, а головне – природна краса і людська повага до неї. Одразу, як перетинаєш кордон, починається Європа і справжнє задоволення від гостювання. Маршрут нескладний, на старт і з фінішу додому зручно добиратися потягом. Ночували у наметах, їжу готували на багатті. Втім, по дорозі є хостели та організовані кемпінги – повторити цю подорож можна і з меншою мірою дикості.

Деталі подорожі

Маршрут: Перечин – Убля – Земплінська Ширава – Михайлівці – Вояни – Вінічки – Заповідник Латориця – Лелес – Малі Сельменці – Ужгород

Тривалість: 4 дні

Кілометраж: 230 км

Набір висоти: бл. 2000 м

Трек був намальований до подорожі – по факту на ньому відрізнялися початок і кінець, бо маршрут коригували по ходу. Фактичний трек не зберігся у зв'язку з поламкою одразу двох gps-навігаторів.

Група складалася з 6 людей. Один учасник мусив зійти з маршруту через терміновий виклик додому, інші двоє поїхали ще через день, на роботу. Повний 4-денний маршрут пройшли троє. В цілому, це був чудовий час і яскраві приємні враження.

День 1

Потягом Київ – Солотвино дісталися до села Перечин. Звідти класичною закарпатською дорогою, з ямами та асфальтом а-ля пральна дошка, доїхали до прикордонного пункту Малий Березний / Убля (Ubľa). Цей кордон автомобільний. Пройшли його відносно швидко – хвилин 15 постояли у черзі на документи. В цей час розговорилися з милим чолов'ягою, який підказав, що через гори є мальовнича асфальтована дорога, проїжджабельна для велосипедів. Він також попередив, що в тих місцях чув (а може й бачив) ведмедя. Ми одразу зрозуміли, що нам туди.

На словацькому кордоні спеціально для нас відкрили окрему будочку, зібрали паспорти, провели символічний огляд баулів на предмет цигарок і відпустили з богом. Прикордонник чомусь ретельно пояснював, що за велоїзду у нетверезому стані в них діють суворі штрафи. Ми кивали, показуючи, що будемо нести цю безцінну інформацію, як знам'я.

Наче за помахом чарівної палички, дорога стала рівною, а села – доглянутими. Потроху забираючи вгору, ми в'їхали у гірський заповідник. Чоловік з кордону не обманув: асфальт дійсно був. Рівний, місцями навіть розчищений від снігу шлях через дикий безлюдний ліс, у якому немає ані поселень, ані готелів. Це була дорога... для туристів! Вело, авто, піших. Зі зручною навігацією у вигляді знайомих карпатських "грибочків". Не можу сказати, чому такі тривіальні речі дивують – але все ж дивують. 

На висоті ще лежав сніг, подекуди налазив на дорогу, тому їхати було непросто. Хоча підйоми тут не надто круті, серпантинні. У цей день з самого ранку йшов дощ і ми добряче підмерзли ще на кордоні. А по мірі підйому вгору ще й в'їхали у хмару. Мембранні куртки і штани (до речі, для цих діл дуже рекомендую український бренд Fram) захищали тіло від води, але через мокрі рукавиці та взуття подступно заповзав холод. Особливо на спусках. Тому вже з обіду ми почали мріяти про вечірній бівак із багаттям.


У якийсь момент керівник групи прийняв рішення зрізати – і ми з'їхали з асфальту в кондові гірські манівці. Річ у тім, що у нашого клубу "Любителі пригод" є правило: у кожній велоподорожі мають бути манівці. Навіть якщо ви в Європі. Навіть якщо ваша подорож проходить по категорії "матрас". Або ви просто поїхали у вихідний за місто – обов'язково буде хоч невелика, але яскрава ділянка з багном, калюжами, крутими схилами, поваленими деревами, піском, бродом через річку в березні, стежкою в канаві півметрової глибини тощо. Ми не шукаємо манівців навмисне, вони самі нас знаходять. Це просто карма. Отака:

У горах на висоті є пара символічних притулків – прості дерев'яні укриття з трьома стінами, де можна перечекати негоду. В одному з таких ми заобідали. У цей час навіть дощ перестав, давши можливість посидіти на вулиці. Незважаючи на холод, вирішили заїхати подивитися на озеро Морське Око (Morské oko), хоч було й не по дорозі. Місце справді гарне – постало геть білим і вкритим містичним туманом. Для нас усе було в подвійному тумані: до озера вів суцільний спуск і доїхавши до точки, обдуті крижаним вітром з дрібним дощем, ми вже почувалися пінгвінами, що дубіють в антарктичних снігах. Посьорбали трохи чаю з термосів і хутчіш поїхали далі, в бік стоянки.

Ще близько 30 хв асфальтованого списку, що видуває залишки тепла з тлінного велосипедистового тіла – і ми опинилися в долині, посеред цивілізації. Тут уже не було снігу, а головне – дощу. Хмари лишилися висіти на вершинах гір. У цей момент я похвалила себе за рішення не економити на вазі і взяти зимову куртку, а також запасну пару рукавичок (хоч вони й були тоншими, зате сухими). Вдягти теплі сухі речі і випити ще трохи чаю з батончиком – то був справжній порятунок. Повернулася жага до життя і пригод. До речі, перші рукавички повністю висохли тільки на третій день, хоч я сушила їх за кожної нагоди.

Здолали ще один відрізок по трасі – й перед нами розкинулося водосховище Земплінська Ширава (Zemplínska šírava), друга за розміром водойма Словаччини. Продершись крізь прибережні зарості, ми стали на дикій рибальській стоянці на південному березі. До речі, це було єдине місце за всю мандрівку, де ми знайшли сміття (хоч і небагато). Та нам було байдуже. У розкладанні багаття брали участь всі. Ми з Вікою, дві тендітні феї, кидалися на сухостій із люттю варварів-завойовників і виривали з гущавини багатометрові горючі гілки. Завдяки спільній праці жаданий вогонь з'явився швидко. Ми підкріпилися (у мене був смачнющий хумус від "Щасливого лося" і  хліб, прикуплений ще у Сільпо), досхочу напилися чаю, відігрілися і просушили взуття. На іншому березі затишно підморгували вогнями курортні містечка. Негода вщухла. Щасливі, як той лось, ми повлягалися спати.

День 2

Ранок видався похмурим, але прогноз обіцяв хорошу погоду, тому всі були у доброму настрої. З гір дув прохолодний вітер, здіймаючи з багаття хмари їдкого диму і попелу – завдяки цьому вдалося зібратися швидко. Як і було заплановано, виїхали о 8й. В районі селища Лучки (Lúčky) починається розкішна велодоріжка. Вона проходить прямо по берегу водосховища, через невелику заповідну територію, і далі вливається у регіональну дорогу. По ній ми почали об'їжджати озеро проти годинникової стрілки.

У найближчому селі з'ясувалося, що дрібні словацькі магазини, такі да, не працюють по неділях. Але єдине велике місто на нашому маршруті – Михайловці (Michalovce) – було якраз у цей день. Там є декілька  мережевих супермаркетів і гугл підказав, що принаймні один з них працює. Окрилені цією думкою, ми покотилися назустріч продуктам, попутно милуючись відрогами Карпат і синіми водами Земплінської Ширави.

На північному березі водосховища розкинулися курорти. Великі ностальгійні готелі у стилі конструктивізму, маленькі дерев'яні комплекси "під автентику", пафосні монстри "з територією" – тут є пропозиції на будь-який смак. У Клокочові (Klokočov) прямо на березі є кемпінг. Авжеж, серед безлічі гостин працювали лише декілька, але в сезон тут, вочевидь, вирує життя і пляжні вечірки до ранку. Заїхали також на мис Медведя Гора (Medvedia Hora), звідки відкривається чудовий вид на місцевість. Бонусом ішов відкритий вайфа, що долітав з готелю Eurobus. Усі кинулися надсилати своїм рідним привітання з 8-м березня (було якраз воно). Це, а також близька перспектива магазину, остаточно підняло бойовий дух групи й ми полетіли у Михайловці, наче зграя невтомних журавлів.

Воду ми купували у магазинах або набирали в людей. Якщо говорити зі словаками українською, вони майже все розуміють. Словацька для нас теж інтуїтивно зрозуміла. Наприклад, продуктові магазини в селах називаються однаково – Potraviny (чудесне слово). Ми не надто вдавалися у гастрономію, але з того, що вийшло скуштувати, дуже сподобалися сири: їх багато, вони різні і всі класні. Справжнім хітом стали фісташки, які коштують тут вдвічі дешевше, ніж в Україні, і здатні прикрасити будь-яке меню. Тут також є багато паприки і різних соусів з неї, смачні трав'яні чаї і знамените токайське вино (про нього – згодом).



Закупившись у Михайловцях, ми були змушені розлучитися з першим учасником групи, Сашком. Йому подзвонили з дому, й він мав терміново повертатися у Київ. Благо, до Ужгорода було недалеко – Сашко встиг сісти там на вечірній потяг. А ми тим часом поїхали далі на південь. Погода ставала все кращою, хмари розсіювалися, вітер дув у спину і наша зупинка на обід уже була схожа на весняний пікнік. Настрій був святковим. Не в останню чергу завдяки місцевій журавлиновій наливці, яку ми взяли на пробу в супермаркеті (чесно – тільки пригубили, бо штрафи, штрафи!)

Коли сонце вже котилося до обрію, попереду замайоріли масивні градирні теплоелектростанції Вояни (Vojany), що забезпечує енергією східну частину Словаччини. Вона має дві секції, одна з яких палить українське вугілля, а друга – природний газ. Останнім часом станцію переводять на біопаливо, щоб знизити викиди CO2. Об'єкт досить цікаво розташований: посеред лісових угідь і заплав річки Лаборець, через що здається неприступною футуристичною фортецею, а не центром промзони. Спершу ми навіть думали, що це атомка – дуже вже схоже на наш Чорнобиль. Але "зона відчуження" виявилася зовсім не радіаційною, а суто санітарною: станцію віднесли подалі від великих міст, вочевидь, щоб не забруднювати житлові території. Що сказати, такі тривіальні речі теж дивують. Надалі, аж до виїзду зі країни, станція регулярно вклинювалася у наш краєвид, оскільки маршрут пролягав по радіусу довкола неї.

Трохи покружлявши по прилеглому лісу під назвою Расковський луг (Raskovský luh), що в цей час був більше схожий на рисове поле через весняні повені, ми таки знайшли суху ділянку з вирубкою. Вона знаходиться на східному краю, по праву руку від траси, якщо їхати на захід. Дрів виявилося вдосталь, з невеликого пагорба відкривався краєвид із призахіднім сонцем, було 8 березня, їжа, потім наливка і повний місяць – і ми незчулися, як вечір пролетів за байками та анекдотами. Перед тим, як стати на ночівлю, ми зустріли перших двох оленів, потім ще трохи хижих птахів – і вирішили перед сном таки повісити харчі на дерево. Щоб захистити свою ковбасу якщо не від диких звірів, то бодай від голодних мисливців.

Словаччина. Частина 2, де ми потрапляємо у сонячний Токай і знаходимо найкращу у світі велодоріжку >>

<< Велоподорож: Тиждень у Бессарабії