Словацьке Закарпаття, ч.2

День 3

В наступні два дні ми рухалися сонячним виноробним регіоном Токай і казковим заповідником у долині річки Латориці. Особисто для мене саме ця чатина була найцікавішою. Ми зустріли більше трьох десятків оленів та ланей (у т. ч. необачне допитливе оленятко – на відстані кількох кроків), видру, лисицю, фазанів, куріпок, сов, яструбів; безліч слідів бобра, кабана і ще купи невідомої нам живності. Відпочивали біля храмів, що стоять на місці старовинних кельтських городищ, кружляли середньовічними вуличками місцевих сіл. Бачили каменоламні й винні погреби, авжеж куштували смачне токайське вино. Словом, почувалися, наче у передачі National Geographic.  

Але все по черзі. Прокинувшись на своїй вирубці біля Расковсього лугу, ми неспішно зібралися – на щастя, наш графік дозволяв не почуватися пожежником, який має вскочити у штани за 5 секунд. Вночі був заморозок, деякі залишені на вулиц речі намокли. Довелося сушити їх на багатті. Зазіхань на харчові запаси не було – ми зняли їх з дерева цілими та неушкодженими. У цей ранок від групи відкололися ще двоє людей, яким потрібно було на роботу – від Воян вони досить швидко дісталися до Ужгорода, ще й встигли там заобідати. Лишилося троє тих, хто мав намір проїхати маршрут повністю.

Стали на трасу 552 і покотилися на південний захід, у бік Брегова (Brehov). Сама траса невелика, рух по ній не дуже жвавий. Але автомобілі ганяють із шаленою швидкістю, не завдаючи собі клопоту об'їжджати вас на безпечній відстані. Тож ми були раді, коли нарешті звернули з траси на порожню другорядну дорогу, яка веде до Брегова. Весь цей час, окрім машин, нас супроводжували ключі журавлів та невидимі зграї жайворонків, створюючи нереальний весняний soundscape. Від самих цих звуків, першої яскравої зелені і теплого сонця ми почувалися піднесено.

Брегов стоїть на схилі чималої гори, на якій розташувалася кам'яноламня. Тут добувають обсидіан, він же вулканічне скло. Головна вулиця села спускається вниз серпантином, є старовинні кам'яні будинки, а водостічні канави укріплені брилами. Брегов справляє враження історичного місця – як згодом з'ясувалося, перші згадки про це село трапляються у 1300-х роках. По відчуттях, кам'яноламня тут теж давно, можливо вона була містоутворюючим підприємством ще у Середні віки.

Цікаво, що у Словаччині ми не помітили такого типу ландшафту як манівці (єб*ня, по-народному). Села не оточені шельфом буреламів зі сміттям та закинутими колгоспними павільйонами, як це часто буває в Україні. Немає нескінченних аграрних угідь, розігрітих, наче гігантська сковорідка. Тут так: закінчується село, починається поле, потім незайманий ліс, потім пасовисько, потім знов село. Є й береги річок, і болота, й горби – все це неосвоєне, дике. Тут надзвичайно багато дерев, свіжого повітря, вологи. А ще тут водиться море живності, і особисто в мене склалося враження, що словакам достатньо того факту, що сусідній ліс – це дім для сотень тварин, щоб просто його не чіпати. Екологи кажуть, що таке різноманіття ландшафту добре позначається на екосистемі, наявності питної води, чистоті повітря та пожежній безпеці.

Наступний населений пункт – Земплін (Zemplín). На в'їзді я помітила герб із чувачками, які тримають величезне гроно винограду. Було схоже, що десь тут роблять вино... Чуйка підказувала, що серед історичних кам'яниць і сонячних пагорбів можуть наливати щось дійсно хороше. Тоді я ще не знала, що ми у словацькій частині знаменитого виноробного регіону Токай. Якщо чесно, я взагалі не знала, що у Токая є словацька частина. Тільки піднявшись вище, до двох масивних костелів на пагорбі, ми побачили інформаційний щит, який повідомляв: ви знаходитесь у Токаї, археологічному раю (так і написано), на пагорбі, де перші поселення з'явилися 5 000 років до нашої ери і де до слов'янських народів жили кельти. Кельти (як і трипільці) щось знали – бо місце тут справді сильне. Як у плані клімату, ландшафту, флори та фауни, так і в плані тонших енергій. Ми присіли на безлюдді поруч із греко-католицьким костелом, щоб трохи перекусити й зарядитися. Прадавню силу цього місця добре доповнює розмова хлопців про смажений арахіс.

Той самий інформаційний щит повідомив, що ми знаходимося на веломаршруті, який веде через токайські села. Проходить крізь декілька історичних пам'яток, готелів, ресторанів і... винних господарств! Найближче знаходилося у селі Вінічки (Viničky), якраз у тій стороні, куди нам треба. Окрилені та відпочилі, ми поїхали назустріч Вінічкам. Все ж, усвідомлення, що ти в раю (нехай і археологічному) додає сил. Дорогою з'являлося все більше промислових виноградників, а в кожному дворі – обов'язково по декілька виноградних лоз. Винне господарство, куди ми прямували, називається Zlatý Strapec. У них є магазин з варіантами на будь-який смак: від розливного з діжок до колекційного у дерев'яних подарункових коробках. Я обрала середнинний шлях – дві елегантні пляшки по 0,5 сумарною вартістю в €10. Щоб потрапити у магазин, потрібно подзвонити у дзвіночок і до вас у капцях вийде хтось із власників (це ж сімейний бізнес). На в'їзді у містечко є магазин Potraviny, де нам вдалося відхопити банку розкішного консервованого лосося за €3. Смачнішої консерви я не їла в житті!

Біля Вінічок є міст через річку Бодрог (Bodrog), котра тече через усю Токайську долину. Переїхавши на інший берег, ми опинилися на трасі 79, що веде до українського кордону, але, не перетинаючи його, завертає назад. Втім, біля цього ж мосту – на станції Streda nad Bodrogom – можна сісти на електричку, яка довезе вас до Чопа. Нам іще було рано в Чоп – потяг був лише на наступний день, а шлях лежав до пишного заповідника над річкою Латорицею (Latorica). Проїхавши пару кілометрів по трасі, ми звернули у прибережні манівці біля села Сомотор (Somotor), де починається природа.

Латориця бере свій початок в Українських Карпатах і впадає у Бодрог трохи вище від села Сомотор. Заповідник охоплює місцевість у нижній течії, де річка утворює долину, місцями до 6 км завширшки, й розбивається на природні рукави та рукотворні канали. Завдяки розливам і болотистим ділянкам тут утворилася унікальна екосистема. Вздовж річки проходить дамба для захисту прилеглих сільськогосподарських угідь від повені. По інший бік від дамби росте ліс, який вщерть затоплює навесні. Глибини там невеликі, але площа розливу вражає. Через весь заповідник, по дамбі, проходить... 25-кілометрова велодоріжка з якісним ґрунтовим покриттям. Ми не наплутали – вона офіційно промаркована. І тут це єдиний тип дороги. Зрідка по ній поїжджають єгерські трактори, але для іншого транспорту в'їзд заборонений – лежать бетонні блоки. Дамбу перетинає кілька перпендикулярних грунтових доріг, які ведуть із ближніх сіл у лісову гущавину по той бік дамби. Втім, зараз вони більше нагадують похилі пірси для човнів. Подекуди навіть стоять дерев'яні човни місцевих рибалок. Усе це нагадує якийсь мангровий ліс і виглядає доволі вражаюче.

Коли ми дісталися середини заповідника, сонце почало хилитися до обрію й настав час шукати ночівлю. Від самого ранку на галявинах і берегах річок нам траплялися мисливські будиночки – дерев'яні прихистки на сваях, у 3 метрах над землею. Схоже, що у Словаччині дуже поширена практика полювання: більшість будиночків у гарному стані, з цілими скляними вікнами, іноді пронумеровані. Ми проти самої ідеї полювання, але якщо воно вже є, то краще нехай легальне і регульоване, аніж браконьєрство. Розуміючи, що ми у серці диких хащів, де тварини дивляться на людей не надто дружньо, почали потроху приглядатися до будиночків як до потенційного місця ночівлі. Та, на жаль, по факту їх квадратура виявилася замалою, щоб вмістити всіх трьох.

В районі села Боль (Bol') знайшли непогану галявину, яку до останнього гріли сонячні промені. На іншому кінці паслася зграя оленів. За час походу ми стали настільки суворими, що навіть присутність кабанячих тунелів у кущах, а також блтзькість дуба, яким дуже люблять ласувати дикі свинки, нас не відлякнула. Дрів було вдосталь, над лісом піднімався ясний повний місяць, повітря було теплим, навалювалася втома. Прийшов час для дегустації дарів винного господарства Zlatý Strapec і консервованого лосося за €3. Усе було так смачно та спокійно, що я заснула міцним сном немовляти. Хлопці кажуть, що вночі у кущах хтось шарудів. Та мене це анітрохи не хвилювало.

День 4

Наступного дня ми продовжили рух по заповіднику. Стало більше лісу й почали траплятися таблички з попередженням про смертні гріхи: кемпінг, розведення багаття, прослуховування музики, викидання сміття. Стояв чудовий сонячний ранок, співали птахи, дорога була зволожена і добре утрамбована. Попереду при дорозі з'явилося щось темне, що спершу було схоже на велику гілку, потім на лісника, потім на собаку, а в результаті виявилося геть юним оленятком, яке не знало, що треба тікати, коли їдуть велосипедисти. Один раз ми спустилися до води і спробували відчути магію затопленого лісу. Коли вдивляєшся у коридор дерев, що нависають над місцем, де колись була стежка, з'являється відчуття, наче зараз із плетива тіней вийде човен з Хароном, який запросить тебе на борт.



Так ми докотилися до перехрестя дамби з трасою 555, переїхали по ній на інший берег Латориці і продовжили рухатися вздовж річки у бік села Птрукша (Ptrukša). З цього боку теж була дамба й розкішні зелені галявини у кулуарах дерев. На одній стояв будиночок лісника, і ми хором озвучили, що хочемо тут жити. Знову були олені та яструби, знову качки з каченятами і фантастичне відчуття контакту з дикою природою. Виїжджати з цих благодатних місць було справді сумно.

Далі пішли прикордонні села: Птрукша і наша точка призначення, Вельке Слеменце (Veľké Slemence), де знаходиться прикордонний пункт. Зі спостережень: навіть найменші і найвіддаленіші села у Словаччині мають пристойний вигляд. На вулицях лежить хороший асфальт, ніде не видно сміття, будинки охайні, а головне дуже доглянуто виглядають ґанки – з підстриженими газонами, невисокими парканами та садовими скульптурками у вигляді замків або тварин. У прикордонній частині дахи криють цікавим шифером, який швидко заростає мохом і лишайником, а будинки мають різні оздоби – еркери, балкончики, бильця – усе це в купі створює романтичний старовинний флер. При цьому, в кожному селі є базові блага цивілізації і відчувається повага до людської гідності у всіх її проявах.

Треба сказати, що такого милого пропускного пункту, як у селі Вельке Сельменце, я ще не бачила. Жодних тобі знаків, що це прикордонна зона, жодних покажчиків, куди їхати – просто сільські вулиці. Ми рухались по навігатору, доки за поворотом не показалися залишки старої дерев'яної брами і щось схоже на магазин зі скляними дверима (фото з гугла). Це й був кордон. Заходиш у скляні двері з боку Словаччини у Великих Сельменцях, а виходиш в Україні – вже у Малих. Важливо: цей пункт – пішохідний. Його можна пройти пішки або з велосипедом, але не на машині. Вся процедура зайняла приблизно 10 хв – тому що диспетчер виходив на перекур. Виглядає, що місцеві ходять туди-сюди по кілька разів на день. На українській стороні одразу починається duty free – класичний сільський базар з китайським барахлом. А якщо в кінці вулиці звернути ліворуч, буде скромний продуктовий магазинчик, де продавчиня ледве говорить українською. Тут іще діяв роумінг і необережна спроба підключитися до мобільного інтернету коштувала мені змарнованих 30 гривень.

І природа, і якість дороги одразу змінилися. За селом ми присіли на узбіччі, щоб перекусити, як нас негайно атакувала зграя голодних кліщів (у Словаччині ми жодного не помітили). З птахів залишилися тільки круки та горобці – ані журавлів тобі, ані жайворонків. Під тиском іксодових, ми швидко доїли свої бутерброди й попрямували у бік Ужгорода – звідси вже було видно, як він розкинувся на пагорбах. З дороги зовсім зникла пуща – села почали перетікати одне в одне без видимих меж. Асфальт був розбитий, а будинки більше нагадували якісь циганські врємянки з горами хламу у кожному дворі. Дуже цікаво, що місцевих українців, які постійно їздять у Словаччину на заробітки, не надихає сусідський благоустрій. Треба зізнатися, що доки ми диїхали до центру Ужгорода, втомилися більше, ніж за попередні три дні.

Довелося чимало покружляти по центру у пошуках підходящого закладу для обіду. Критеріями були наявність домашньої кухні та місце, де можна безпечно залишити велосипеди. І ось, коли надія вже майже згасла, ми знайшли Кафе Cuba – невеличке бістро зі смачною кухнею, янгольським обслуговуванням і терасою у дворику, де можна не тільки їсти на свіжому повітрі, а й поставити свої велосипеди на відстані кількох кроків. Це був момент істини і щастя – іншими словами, супу і пельменів. Кафе знаходиться прямо біля набережної Ужа. Відобідавши, ми пішли на берег річки, де місцеві облюбували собі простір для прогулянок, фото і пікніків. Там ми з комфортом облаштувалися на карематах, відігріваючись на сонці і час від часу солодко подрьомуючи.

Перед потягом зробили коло пошани по центральних вулицях, взяли каву в чудовому еспресо-барі Byron і щасливо покотилися на вокзал. Загалом місто справило враження великого мультикультурного центру. Він іще контрастніший за Київ (можливо тому, що компактний). Тут по одній вулиці гуляють і дами у дорогих кутюрних пальто, і шумні студенти, й батьки з дітлахами, й бездомні каліки, й туристи. В Ужгороді тісно і дуже багато реклами. Але набережна нагадує якийсь паризький квартал із впорядкованою архітектурою, публічним простором біля річки, респектабельними кафе і липовою алеєю.

Дорогою на вокзал знайшли у магазині хліб "Футбольний", який виготовляє Пекарня святої Агати – нас підкорила ця сюрна семіотика. Хоча й на смак він теж був чудовий. Будете в Ужгороді – покуштуйте!

Ну і підсумковий відосик від нашого орга:

Словаччина. Частина 1, де ми потрапляємо у гірські сніги й катаємося по пляжному курорту в міжсезоння >> 

<< Велоподорож: Тиждень у Бессарабії